Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Усе на мертвій точці!..
— Цього треба було сподіватися, — в голосі Ярослава не було відчаю: наступає врешті-решт такий стан, що людина дерев’яніє, не реагує вже ні на що, і смирення це виключає мозок, натомість приходить інертність. — А в нас новина…
— Яка ще новина? — Шухевич кліпнув очима, але й у нього наступав той же стан, що й у Грицана: безсилля, вимкнення волі, мало не байдужість.
— Тільки-но Устимчик довідався, що до Львова приїхала делегація Петлюри, буцімто, як і ми, на переговори з поляками.
— Яка ще делегація Петлюри? — тепер Шухевич наче прокинувся зі сну.
— Або я знаю!
— При чім тут Петлюра до галицьких справ? — Шухевич розвів руками. — А може, Устимчику примарилося?
Однак, як виявилось, Місьо мав-таки рацію: дійсно, делегація Петлюри прибула. На чолі з полковником. Її поселили в тому ж готелі, на вулиці Легіонів, де містився польський штаб галицького фронту.
— Чортзна-що! — кипів Поточняк. — Чому ж Петлюра нічого не сказав, коли вручав нам листа? Нічого не второпаю!
— І я нічого не второпаю, — кивнув Ярослав. — Пане Шухевич, дозвольте мені здибатися з ними?
— У кожному разі, треба, — до Шухевича знов повернулася свідомість. — Ми ж повинні знати їхню мету, їхню, властиво, місію.
Петлюрівський полковник зустрів Грицана весело, бадьоро, з розпростертими обіймами, ніби вони не те що давно зналися, а народилися щонайменше по сусідству. То був повнявий, в літах чоловік, з пишними вусами та іскристими світлими очима.
— Тут, у вашому Львові, рай! — Взяв Ярослава під руку. — Ніхто не стріляє, ніхто не свариться. Я згоден хоч навічно тут залишитися. Нащо війна? Яка війна?
Він говорив і говорив, іскрячи очима та посміхаючись під пишні вуса. Аж нарешті вгамувався.
— Вип’ємо?
— Дякую. Мене цікавить…
— Невже вам хочеться, аби вас щось цікавило? — знов узяв Ярослава під руку. — Хай нічого вас не цікавить… Заспокойтеся. Чи вам аж так дуже хочеться знов на фронт, до смороду і вошей? Скільки, нам залишилося жити?! Тепер людина — муха…
— І все ж мене цікавить…
— Чого ми приїхали? — не вгавав полковник. — Так, ми приїхали, бо нас прислав сюди Петлюра, аби відстоювати наші спільні інтереси. Ваші і наші.
— Але ж ми ще раніше приїхали. На нас також покладена місія захищати певні інтереси.
— Не знаю, нічого не знаю: обидва уряди погодилися про спільність дій, Головний отаман командує обома арміями. І він мене сюди прислав. Я повинен виконувати його волю.
Він іще проторохкотів хвилин з двадцять, і на цьому їхня розмова закінчилася. Наступного дня стало відомо, що петлюрівський полковник ходив до поляків сам, про результати розмови галичан не інформував.
Дні спливали за днями, вся Галичина була вже окупована, а посланці Петрушевича томилися в очікуванні. Нарешті їх все-таки запросили в штаб, але обумовили, що тільки самого Шухевича, однак той не послухав представника штабу і взяв з собою Ярослава. Прийняв їх Стемпковський. Був тут і петлюрівський полковник — посміхався у пишні вуса, іскрив світлими очима і довго тиснув Шухевичу та Грицанові то праву, то ліву руку…
Стемпковський не стримував його, не обривав полковничих емоцій, а навіть з посмішкою, незворушно спостерігав за цією кумедною сценою, блукаючи десь далеко думками та очікуючи, коли полковник вгамується, відтак підвівся і, не запрошуючи галичан сісти, тоном кадрового офіцера, густим і категоричним, сказав:
— Отже, так! — Стемпковський підкреслено зробив паузу, насурмонився. — Позаяк Головний отаман Петлюра обняв команду над обома арміями, то панове від так званої Української Галицької Армії, якої практично більше не існує, можуть спокійно звідси їхати. Документи готові!
— Як — їхати? — вихопилося у Грицана.
— Документи готові! — повторив Стемпковський, звузивши очі, з погрозливим натяком.
— Зачекайте, Ярославе, — Шухевич вісторонив Грицана. — Пане Стемпковський, ми не маємо нічого проти, аби зараз їхати, однак вся відповідальність за зірвані переговори ляже на вас і на вас, пане полковнику.
— Це зухвальство! — вперше обурився петлюрівський полковник, не в змозі приховати розворушену амбітність, але моментально зм'якшив голос, плутано мимрячи: — Ми все… тут!.. Ну, все полагодимо…
— Що ви можете за нас полагодити? — здивувався й обурився Шухевич. — Галицька Армія існує окремо, має свій окремий штаб, і вам не вільно вмішуватися в наші внутрішні справи!
— А хто ви такі, щоб так зі мною розмовляти? — вкрай розгнівався петлюрівський полковник.
— І все ж таки… — почав був Шухевич.
— Досить! — гримнув Стемпковський. — Я, здається, сказав виразно: документи готові! А тепер — геть звідси! Чи покликати жовнірів, щоб вас вивели?
І Шухевич з Грицаном, не попрощавшись, покинули штаб. Уранці Місьо завів авто, і під вечір, на цей раз без пригод, вони добралися до Кам'янця-Подільського. Місьо підігнав автомобіля до архієрейського палацу. Їх пропустили до Петрушевича відразу. В кімнаті, крім диктатора, був генерал Тарнавський. Відірвавшись від карти з позначками бойових дій і не відповівши на привітання, Петрушевич гостро спитав:
— Уклали договір?
— Ні…— і Шухевич з усіма подробицями виклав те, що було пережито за ці кілька днів.
— Чорт знає що! — розгнівано закричав Петрушевич. — При чім тут петлюрівський полковник? Що ви, не знаєте, що армія наша самостійна? Ви всі ні на що не здатні! Я знімаю вас.
— Знімайте! — з повною, здавалось, байдужістю кинув Шухевич, проте в голосі все ж прорвалася образа.
— На фронт! На фронт! — Петрушевич аж ногою тупнув. — Завтра вишлемо іншу делегацію.
— Ваше право…
Розгніваний Петрушевич одвернувся, давши зрозуміти, що нікого з них не хоче бачити, а Тарнавський розпорядився:
— Грицан відбуває в третій корпус, під Проскурів, Шухевич і Поточняк — у розпорядження Шаманека.
Ярослав отетеріло слухав і отетеріло мовчав. Чорна невдячність! Дика несправедливість! Він не боявся фронту — ліпше фронт, ніж таке безчестя. Надворі попрощався з Шухевичем та Поточняком.
— Куди ви? — не збагнув Шухевич.
— Туди! — показав у небо.
— Не валяй дурня! — гримнув Поточняк.
— Мені зараз потрібен спокій…
— Та повечеряємо разом, — запропонував Шухевич.
— Хочу самотності…
— Дивак чоловік, — Поточняк стиснув плечима. — Та ми ж усі, так би мовити, потерпіли, тож разом і викручуватися будемо.
— Хочу самотності…— вперто повторив Грицан.
— Та хоч свою течку візьміть, — нагадав Шухевич.
— Вона в авті не пропаде…
— Знайдеш нас. Будем у готелі Біляка.
— Ви ж не голка…
Повернувся й поволікся. Наосліп. Куди очі провадять. Так, він конче прагнув самотності, відлюддя, тобто саме того, що найкраще лікує зболену душу. Ярослав безцільно побрів незнайомим містом. Здається, за все життя він не зазнавав ще такої невдячності. Тупі безголові істоти! Худоба! Найвищого гатунку! І хто їх поставив керманичами! Ні, Грицан не ремствував, що його посилають на фронт. Хіба він не воював? Навпаки, там буде краще. Ото б тільки довідатися, де тепер Оксана. Де його Мавка? Мабуть, тут десь? І він подався розшукувати. Але в шпиталі її не було, і ніхто про неї нічого не знав. Це засмутило. Він знову поволікся по місту — навмання, машинально, аж раптом опинився на ринку. Може, купити щось свіжого? Вишень, наприклад, вони тепер смачні, вишні. А хіба в таку пору бувають вишні? Ти зовсім отуманів…
Людей на ринку було негусто, нема чим торгувати — все війна забрала. Блукав-блукав, ураз його увагу привернула баба-посидуха, що розклала на хустині сім’ячка, картоплю і… патрони. Ярослав витріщив очі:
— Що — і патрони продаєте?
— Хіба заборонено?
— Це ж військове майно!
— Чого ти мене вчепився, як Петлюра України? — витріщивши очі, пробурчала обурено баба-посидуха. — Я на полі назбирала. То не ваші, то ще з часів тамтешньої війни.
Ярослав, схопивши облизня, сумирно одійшов.
— Виджу, чоловік ви тута свіжий, тож не дивуйтесь, — почув поруч голос, повернув голову — галицький вояк. — Так-так, не дивуйтесь. І змиріться. Вони люті на нас, австріяками звуть. Вчора один наш стрілець вирвав з города цибулину, а баба з карабіна — трупом його. А їсти нема що. Петлюра обіцяв золоті гори. А я вже забув, коли м’ясо бачив, не завше і хліб є. Про реквізиції і мови нема — Петлюра заборонив. Аби, мовляв, не тратити в місцевих людей симпатії. А де вона, та симпатія, хотів би я знати?
