Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
11) Акты Х с. 572-4.
МОСКОВСЬКА ПОЛТИКА СУПРОТИ МІСТ, ПРИНЦІПІЯЛЬНА ВАГА ЇЇ, ДЕПУТАЦІЯ м. ПЕРЕЯСЛАВА, ЖАЛІ НА КОЗАЦЬКЕ ПРАВЛІННЄ.
В наведеній вище царській грамоті 12 квітня про українські фінанси звертає на себе увагу застереженнє, щоб при зборі приходів на виплату війську не впало ніякої тяготи на міщан і не було з них ніяких “зайвих поборів”. Се перше застереженнє зроблене московським урядом на адресу військової старшини в інтересах міщанської верстви, і се характеристично, що царська канцелярія включила його в таку грамоту, которою уряд хотів виявити війську mахіmum царської ласки й прихильности. Се було щось нове, і стояло в очевиднім звязку з переговорами, які саме перед тим провели московські дяки з депутацією міста Переяслава.
Досі московський уряд мав діло виключно з гетьманом і його штабом, взагалі з військом Запорозьким, як політичною репрезентацією України. В очах Москви Україна-се були “черкаські” себто козацькі “городи”, “люде Богдана Хмельницького”, територія опанована козацьким військом і їм репрезентована, і у неї нібито не виникало ніяких сумнівів що до права сього війська виступати іменем цілого краю та її людности і рішати його долю. Був час, коли вона пропонувала сьому війську піддаючися під царську руку вийти з своєї території-але пропонувала щоб обминути міжнародні комплікації. Коли ж уже переборола свій страх перед ними й постановила йти на всякий звязаний з тим риск,-то у неї не помічаємо ніякого сумніву що до права козаків піддавати під царську руку не тільки себе, своє військо, але й цілу територію, відбиту ними від Польщі, з городами і землями. Я вище дуже докладно переказував сі переговори, і ми ніде не бачили, щоб московський уряд коли небудь поставив питаннє, про перевірку наскільки инші верстви України солідаризуються з поглядами Козацтва, або наскільки воно уповажененими говорити іменем цілої козацької України.
Богато значило тут, розуміється, те реліґійне гасло, під яким Москва чи щиро розглядала, чи вважала для себе найбільш догідним розглядати українсько-польську боротьбу. Віра-се нарід, се земля; коли козаки підняли боротьбу за стару віру України, ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їx долю рішати. Вони вирвали сю землю з-під власти невірних латинників, вони “відвоювали” сю землю від польських королевят-тим самим вони стали його панами, правом завоювання. Як при кожнім завоюванні, вони завоювали сю країну перед усім для своєї верстви (кляси), і се здавалось таким зрозумілим в тих часах, що сього нетреба було ні виясняти, ні арґументувати: річ була сама собою зрозуміла. Ми не бачимо, щоб козацькі політики тих років коли небудь старались докладніш уарґументувати ті ходячі афоризми, приняті слова, котрі приміром чули польські посли з уст гетьмана підчас переяславської комісії 1649 р. Хто хоче жити на Україні, мусить бути послушний козацькому війську. Все, що на Україні-завоювала козацька шабля. І коли прийшов час, Москва приймала козацьку Україну, котру піддавало їй козацьке військо, нікого більше не питаючись. Навіть прибувши на Україну, щоб оформити нові відносини, московські посли не вважали потрібним, хоч про око, скликати якусь репрезентацію українських станів, хоч би в стилю тих земських соборів, що розглядали козацьку справу в Москві. Гетьман з старшиною присягли, значить мусіли присягти всі, инакше се був би бунт против козацької влади і козацького права.
Але козацькі голови, не постаравшись теоретично розробити систему козацького права, не подбали й про те, щоб увязати її з иншим політичним принціпом, якого вони й самі висували й боронили раз у раз в відносинах до польського уряду: з принціпом непорушности прав Руського народу і всіх станів і установ його, духовних і світських. З того часу як обставини вложили на козацьке військо право й обовязок піклуватись всенародніми інтересами Руського народу й заступати їx, воно кожного разу виступало під сим гаслом перед польським урядом- перед усім, розуміється, в інтересах церкви, але де можна було-і в інтересах ивших національних установ та кляс. Достроюючися до сеї термінольогії, навчилися не запинаючися говорити про старинні вільности козацького війська, з віків надані йому права, і т. д., і непомітно для себе перейшли з сими гаслами і з сею фразеольоґією з обставин польської Річипосполитої на ґрунт відносин московських. Се була, розуміється, фатальна помилка, яка не загаялася покарати козацьких політиків за таке необережне перенесеннє старих принціпів в цілком нові обставини. Не знати, чи так уже покладалася старшина на фактичне пануваннє козацької шаблі і сподівалася, що вона фактично розвяже всякі труднощі. Чи попросту не застановилася над сим в вирі подій. Чи не хотіли відкривати слабих місць своєї позиції, сподіваючись, що вони уникнуть сторонніх очей.-Тільки ж о 12-й годині сеї критичної доби-підчас переяславських переговорів козацька верхівка не подбала ні трохи забезпечити правно свою козацьку геґемонію, патронат і зверхність козацького війська над иншими верствами України та їx установами!
Тим часом обставини рішучо вимагали сього, з тим як козацька Україна рішучо відгорожувалася від Польщі і відкривала свою границю Москві. Козаччина можна сказати-відслужила своє в службі нашої Наддніпрянської Руси, в справі її визволення і оборони її існування, і як кождий вислужений, коли не подбав про своє забезпеченнє, мусів наново доказувати своє право на існуваннє. Після того як вона вичистила сю Східню, Козацьку Україну від усіх неправославних елєментів і замкнула українсько-польську границю, ніхто так дуже не потрібував її патронату, а найвищим оборонцем ставала Москва. Після того як вона прийняла “під свої орлі крила”-як восписували їй українські панеґіристи доби прилучення,- ніхто вже не дорожив “крилами христолюбивих запорозьких молодців”, що урятували Наддніпрянську Русь чверть віка тому. Навпаки, з тим як минула потреба в козацькій обороні, підіймалися бажання витягти з-під сих молодців дещо, що вони присіли розташовуючися тут.
Немилосердною іронією історії було се, що поставивши Москві як умову сього послуху їй і служби-потвердженнє стародавніх прав, вільностей, свобід і дібр всякого стану, козацька старшина бачила себе зобовязаною клопотатися перед московським урядом за ті стани і орґанізації, які на підставі сеї обіцянки хотіли одержати від нових протекторів потвердженнє своїх прав і привилеїв. Переяславський, київський, ніжинський, чернигівський маґістрати очевидно підчас самої процедури присяги перед московськими боярами заявили таке бажаннє й отримали принціпіяльну згоду. Їх слідами могли йти инші, і гетьман з старшиною як ті представники України, що складали її іменем угоду з Москвою, не могли відмовитися від рекомендації їx депутаціям і від клопотання за ними перед царем.
Тим часом се потвердженнє старих прав і привілєґій грозило витягнути ґрунт з-під ніг козацького правління! В системі тих надань, прав і привілєґій, що мали подаватися на царське затвердженнє за рекомендацією козаччини, в тім стародавнім світі, опертім на традиціях XV-XVI і ще старших століть, не було місця для козацького режіму, для козацької влади, як вона вироблялася в останніх часах. В порівнянню з отими стародавніми правами навіть козацька верства, не то що козацька влада була явищем вчорашнього дня, і мусіло минути кілька десятків літ, майже ціле століттє, поки ся верства-не стільки виробила собі місце в суспільній єрархії, скільки зайняла порожнє місце шляхетської верстви, поглинувши її наявні елєменти і отожнившися з нею в ретроспективній перспективі. Тепер же, в процесі потвердження старих привилеїв, вона являлася інтрузом, чужородним тілом, що узурпувала собі місце, втиснувшися між старі упривилейовані установи. Шануючи недавні подвиги її, сього не рішалися підносити ні интересовані установи, ні московський уряд. Але такі спостереження насувалися самі собою при розгляді старих грамот і привилеїв, що стали подаватися до московських приказів, і сам собою громадився матеріял дуже неприязний державним аспіраціям козаччини. Поки що його підбирали мовчки-але при першій нагоді він міг бути висунений і сформульований-і ставав дуже серйозним арґументом против державних аспірацій козаччини, і взагалі української держави як такої.
