Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
— Остапе, тримай її, притисни до столу! Тримай маску!
Чоловіки навалилися на Хвойну всією своєю вагою, намагаючись зупинити конвульсії. Вони розпластали її на простирадлі, втримуючи руки і ноги хворої.
— Тримай міцніше, щоб вона собі нічого не пошкодила... Капельниця... — Береговий встромив голку у напружені м’язи передпліччя Наталки. — ДзТ-7, зараз заспокоїться, тестер вводить їй ліки.
І дійсно, конвульсії припинились, Хвойна завмерла. Кімнату наповнив монотонний звук з кардіографа:
— І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і...
— Боже, серце!!! Дефібрилятор, де він? Швидше! Швидше! — Тарас скинув з грудей Наталки покривало. — Давай сюди, притисни до шкіри, не торкайся до її руки. Обережно, імпульс.
Розряд тріпнув безжиттєвим тілом, Наталку підкинуло вгору, і вона знову опустилася на стіл, немов манекен.
— Відійди, імпульс! — ще раз.
— Збільш струм!
— Імпульс!... Нічого.
— Не спали її!
— Імпульс!
Через кілька хвилин чоловіки посідали на порожній стіл, де вночі лежала вбита. На їхніх скронях світилося кілька сивих волосків, губи міцно стулені, очі якось по-божевільному перестрибують з предмету на предмет. Ні один, ні другий нічого не говорили, бо не було потреби константувати факт, усе й так зрозуміло.
— Відкриємо нову пляшку "Мартіні". — Тарас махнув рукою в сторону кухні. Обоє нарешті відвели погляд від запалих щік Хвойної, від її посинілих губ і пішли на склад по ще одну пляшку.
Її пили швидко, повними келихами. Літрова пляшка спорожніла через півгодини, алкоголь спотворив біль і злість, перемішавши їх між собою. Тепер боліла і голова, і серце, невиспані сни табунами ганяли по стомлених звивинах мозку.
Вони говорили про Землю, про Хвойну, про Океан, їхні язики через спиртне вже починали губити слова, сила волі провалилась у чорну безодню під тягарем співчуття до самого себе, не хотілося вже ні рухатись, ні думати про що-небудь, ніхто не згадував про страх. Байдуже, що буде з тобою у наступну мить, бо здається — найгірше вже сталося.
— Ми вбили двох людей. — Остап торкнувся щоки і здивовано помітив, що вона мокра від сліз.
— Не ми, а я. — Береговий завалився на канапу і заплющив очі. Алкоголь зовсім не заглушив страждань, навпаки, він зробив їх безрозмірними, химерними, те, що боліло у душі, тепер розлилось по всьому тілі.
Проминають довгі хмільні хвилини, думки заплітаються одна за одну, здоровий глузд час від часу кудись зникає, поступаючись місцем липкому маразматичному сну, потрібно якось вирватись з цього стану, обов’язково. Тарас розплющив очі і побачив над собою розпливчасту, хаотичну масу променів, які швидко заповзли назад у лампу, перетворюючись на розмірене біле світло. Спокій, поруч нікого. Яке щастя бути на самоті із своїм горем.
Повіяло холодом, протяг, бо хтось відкрив вхідні двері. Береговий сповз з канапи і, обминаючи крісла, поплентався до виходу. Ось розсунуті дверцята, край тераси, вже день, похмурий і нещасний. Така погода тут рідкість; небо сіре з домішкою молока, без жодного блакитного клаптика, сонце бліде, як обличчя Хвойної.
Біля космольоту чути крики — це Шуминський. Він копає ногами металеві стояки, злощасну колону зі смугами засохлої брунатної крові, кричить і лається, — у нього істерика. Нехай, нехай вар’ює, втече у ліс, заб’ється. Яка різниця? Тепер тут можна жити і самому. Неважливо усе...
Шуминський врешті припинив товкти кулаком по обшивці космольоту, бо розбив кісточки пальців до крові. У голові все крутиться і шумить.
Що ж сталося за останню добу? І чи було воно насправді?
У Наталки відмовила нирка через невідому причину; Тарас убив невідомо кого, вірніше містичну незнайомку; далі цілу ніч не спали, робили операцію; нирка незнайомки тепер у тілі Хвойної і обоє мертві; двоє чоловіків, які не дуже симпатизують один одному, приречені залишитися на чужій планеті.
... Великі прекрасні очі з безмежною любов’ю до тебе. Починаєш розуміти наскільки твоя воля слаба, як легко тебе вивести з рівноваги, ці очі дають зрозуміти все. Розумієш також, що свій шанс у цьому житті ти вже втратив.
Темрява, величезна темрява навколо цих безмежних очей. Вона більша за них, неперевершена.
Але в кожній людині, глибше чи біля поверхні є дещо. Воно не дозволяє загинути, маленьке гальмо перед смертю, що бере своє коріння від інстинкту самозбереження і перетворюється з часом у надреальне відчуття, в останню надію, яка б’ється довше за серце. І зараз це дещо заворушилося.
Білий день, світло ллється на темно-зелені лапи смерек, кидаючи на них сонячні плями, кудись зникла ранкова похмурість. Тепер надворі чудовий день, але всередині тебе його немає, він не шумить у сірих клітинах, не біжить поміж еритроцитів у судинах, не б’ється в твоєму тілі разом із пульсом, отже, чудового дня насправді не існує. Це просто прекрасна оранжерея з райськими квітами, а ви стоїте за склом під холодним вітром, бачите тепло і зелень, але тільки бачите, не маючи змоги їх відчути.
Береговий стояв біля вікна і дивився на ліс. Як змінилась погода — раптовий вітер з моря прогнав молочні хмари, разом з ними полетів геть п’яний біль з голови.
— Остапе!
На оклик з відчинених дверей бібліотеки визирнув командор.
— Тобі чого?
— Потрібно зайти врешті до неї, винести звідти і заморозити чи поховати, не можна, щоб труп так довго лежав.
— Ходи, хоч мені дуже не хочеться її бачити знову.
— А що з комп’ютером?
— Блок резервної пам’яті згорів і ніхто ніколи не дізнається, яка інформація зберігалась там.
— Ходи, занесемо її до холодильника, щоб колись забрати на Землю.
— А нас не буде кому заморожувати, самі туди прийдемо помирати. Зробимо справжній цвинтар слонів.
— Остапе, заткнись я тебе прошу, будь-ласка.
— А ти мене не слухай, я збираюсь нити ціле життя, бо його і так мало.
Вони спустилися на перший поверх і з деяким острахом пройшли у медпункт, який сьогодні вночі перетворився на операційну.
Наталка лежить на білому простирадлі, відгорнуте до поясу покривало оголює перемотане бинтами тіло, складене у блискучу сіточку волосся скрутилось у численні завитки.
Тарас зупинився з одного боку столу, Остап з іншого. Як не дивно, але молоде тіло Хвойної й тепер здавалось їм привабливим, але вона мертва. Смерть навіки заховала яскраву свіжість молодості. Чоловіки сумно зітхнули, опустили очі додолу, жахаючись своїх раптових фантазій, що накотилися на них зі всіх сторін. Шуминський взяв край покривала і потягнув його до голови Наталки, щоб закрити від себе заборонену красу. Пальці Остапа мимохіть торкнулися білої шовкової шкіри її грудей і він завмер, вражений тим, що відчув. Знову з’явився загублений страх у його сірих очах, страх і здивування. Він облишив покривало і притиснув руку навпроти серця, приплюснувши алебастрову грудь.
— Чорт! Що ти робиш? — Береговий схопив свого напарника за плече і штовхнув його геть від столу, той навіть не опирався. — Як ти посмів? Вона ж померла! Тобі що, подобається гратися з мертвими?
— Ти не розумієш...
— Збоченець! — Тарас з розмаху вдарив Остапа кулаком по обличчю. Остап не сподівався такого і навіть не зрозумів, за що його вдарили. Від несподіванки він втратив рівновагу і впав під стінку, але миттю зірвався знову на ноги, розуміючи, що цей удар може бути не останнім.
— Вона мертва! Мертва! — з цими словами Тарас замахнувся ще раз, але Шуминський вчасно перехопив його руку.
— Ні, жива!
— Що?
— Вона тепла і серце б’ється, глянь на тестер.
— Боже. — Береговий зблід, обертаючись до столу, на якому лежить Хвойна. Він підійшов до медтестера. Приглушене пі... пі... і зелені імпульси на екрані кардіографа ввели його в стан дивного заціпеніння, потім скупа посмішка змінила застиглу маску здивування на його обличчі.
— Жива. Справді жива!
— Наталка перенесла клінічну смерть.
— Ні, вона пережила чудо. Це чудо! Хтось чи щось допомогли їй вижити.
