Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗
— Пиймо, браття і сестри, абись-мо трималися вкупі, і аби крові у шклянці було більше, а горівки — менше.
Кожен мусив надпити горівки, змішаної з кров’ю. Оркові було спершу бридко. Він бачив, як тато тихцем виплюнув горівку з кров’ю у руку.
Як вернулися з лозів додому, не пам’ятали обоє. Коли Петро відкрив очі й побачив світло дня, усе йому видалось страшним нелюдським сном. Він устав, зняв зі стіни образ Спасителя, а той розпався у нього в руках, і з трухлявої деревини посипались дрібні чорні жуки. З переляку чоловік кинув образ на землю. Потім обережно підняв ті дві половини, поклав у піч, бо старі образи не викидали, а палили. І поставив варити горнець з бульбою на снідання і в дорогу.
Що розповів фотограф Юліан Влодкові, коли приїхали до Дрогобича
- Усі ці роки мені здавалось, що коли ми обидва вийдем з тої війни живими, то мусимо зустрітись. Доля часом навіщось зводить людей, і не давши їм вислухати одне одного, розводить. Так, я колись бачив у Швейцарії дівчину, на людній вулиці. Йшла мені назустріч і щось у ній було, чого не можу забути дотепер. Її світлий образ став для мене скарбом, хоч більше ніколи її не бачив. Людська природа така недосконала, і сю недосконалість може компенсувати лише глибина почуттів.
Війна дає змогу відчути сю глибину, а потім одним махом перекреслити лінії долі. Я відкрив се на обличчях убитих і поранених. Єдине, чого я ніколи не робив: — се знімати страти полонених, дезертирів і мародерів, хоча останні видавались мені взірцем упадку людяності, і їх на війні було більше, ніж дезертирів та героїв. Мене мобілізували на війну, і моє ремесло, можливо, врятувало мені життя. Добре те ремесло, що однаково добре служить війні та миру…
Так-от, Влодку, се трапилось в Італії, поблизу Падуї. В околицях була битва, і ми прибули після неї. Снаряди й кулі пошкодили чимало прегарних старовинних будівель, та я не смів їх фотографувати, бо се були наші снаряди. Та й на тлі смутної руїни не хотілося скидатись безсоромним газетярем, що вийшов на полювання. Я — старомодний чоловік, котрий шанує жінок і священиків. Є речі, яких би я не фотографував нізащо, бо вони не заслуговують того, щоб на них дивитись. Не тому, що я боюсь ханжества і фарисейства: мені самому не хочеться на таке дивитись.
Затишшя на війні цінуєш. Ніби заново пізнаєш запахи, кольори… Я блукав по місті, надибуючи речі, несумісні з вулицею: побиті дзеркала, дитячі забавки, ліжка й посуд. Так я добрів до цвинтаря, що, здавалося, жив своїм окремим життям. То був гарний старовинний цвинтар, зарослий жасмином і бузком, що якраз цвіли, але у повітрі витав запах пороху й диму. Я сів на потріскану кам’яну лаву, над якою нависали грона бузку. Час на цвинтарі минає непомітно. Я думав, що мене ніхто не бачить, напевно, так воно й було. Весняне сонце розморило мене, і я задрімав на хвилю, а прокинувшись, пішов не у той бік. Тим часом почало смеркати Я мав тоді дивне переконання, що, оскільки, не є вояком, бо не ношу зброї, то можу вільно ходити в окупованім місті, і ніхто не повинен вважати мене за ворога. До того ж я досить пристойно знав італійську мову і цікавився малярством. Отак мене привабили дуже старі гробівці й склепи, деякі з яких більш, як до половини вгрузли у землю. Я приглядався до написів. Аж тут почув з-під землі стогін, а далі — слабкий крик на поміч. На війні рідко трапляються надприродні речі, тому я зовсім не настрашився. Уночі був бій, то хтось із поранених міг заповзти на цвинтар і провалився в яму чи відкритий склеп. Я став кликати, і відповіддю мені був глухий стогін, врешті я вийшов на те місце. На мій подив, вхід до склепу був закладений плитою, яку заліпили свіжим цементом. Когось замурували живцем у склепі. Ну, в мирний час бувають такі випадки, але на війні! Я глянув на напис: там стояла дата — 1778 рік і якесь прізвище, що я не міг розібрати. Мені вдалося трохи виколупати цементу, щоб пустити у склеп дрібку повітря, але плиту не зміг вийняти. Добре, що я дав нещасному надію на рятунок. Сказав, що йду за поміччю і побіг до польового шпиталю, що містився неподалік у монастирі. Тоді я не замислювався, хто замурував того бідаку в склепі й за що. Мені вдалося умовити двох санітарів, що відпочивали, я навіть їм заплатив, інакше до кінця життя мав би на сумлінні, якби відмовив комусь у такій ситуації.
Уже в темряві ми заледво знайшли те місце. Я благав Бога, аби нещасний був живий. Коли ми витягували його зі склепу, він застогнав, але був уже без пам’яті. Ногу мав поранену, а до того розбиту голову і зламані ребра. Хтось його добре побив, а відтак запхав у старий гробівець. Лікар казав, що надія на одужання є, однак той вояк ніколи не буде мати здорової голови, бо тріснув череп. Для нього війна вже скінчилась.
Через три дні я від’їжджав і прийшов до шпиталю подивитись на хлопця. У головах була табличка з іменем, однак я не хотів його знати. Щось підказувало мені: ліпше його не знати. Хто не знає, той у безпеці. Він розплющив мутні очі, та я не озвався до нього словом, тільки посміхнувся. Через півроку я випадково стрівся з лікарем, дуже приємним старшим чоловіком, і довідався про того пацієнта. Його перевели до іншого шпиталю, для нервовохворих, і назавжди звільнили від служби. Лікар не хотів чомусь говорити про нього, однак сказав дивну фразу, що якось не пасувала до атмосфери фронтового шпиталю: «Чужим до нас прийшов, і таким самим чужим відійшов».
Що знав пан N
…Ми знайшли того пса у рові. З простріленою ногою, він ховався від куль. Ліпшого не треба, щоб сторожив наші скарби. Що 50 літ на роковини нашого Пана мусить бути жертва. Ми готувалися до тієї великої події півроку. Той пес якраз надавався до Жертви, бо не міг ходити по сьому світі, а значить, і з того не вернеться. Мали вкинути його до склепу нашого Пана ще живого, поки текла кров. Тому й не били, аби відразу вбити. Хто міг знати, що він виживе… Але його порятував Фотограф, і наша Жертва не принеслася вперше за двісті літ.
Спершу ми думали, що сховок знайшов Фотограф, і стежили за ним три місяці. Той виявився невинний, як ягня, і нікому не хвалився, що порятував того пса. Обидва санітари теж виявилися чисті. Через рік ми зробили ревізію, і виявили, що скарб пропав. Той проклятий пес вернувся і забрав його. Не весь, але половину. Ми мусили скластися і поповнити недостачу. Я стратив увесь свій маєток. Але всі ці роки ми не спускали з нього ока, лишаючи усюди, де він спинявся візитівки на ім’я нашого Пана. Аж доки він не дотямив, що ніде від нас не сховається. Найбільше я боявся, що мене впізнає фотограф. Тому ми його відіслали. Світ тісний, але межи людьми — стіни. І як хто не хоче їх мурувати, інші його до того змусять.
Що сталося пізніше
Пан Болеслав Комарницький вмер через місяць у тюрмі, не доживши до суду. Уночі він спати не міг, а вдень йому не давали. Певно, через те вмер так скоро. Маєток якимось чином перейшов до пана управителя Страшевського.
Отець Антоній звістку про смерть урізького дідича сприйняв спокійно. Помолився за його душу, але не казав молитися своїм парафіянам. Лишився при своїй думці, що деякі люди не здатні на вбивство. Світлини, окрім тих, котрі спалив, роздав людям. Собі залишив одну — з небом над Урожем. У домі завелись миші, і єгомость дуже боявся, щоб не погризли його книжку. Гарась дістав йому котика і той тепер днює й ночує в покої отця Антонія, котрий дуже полюбив се миле звірятко. Гарний такий котик — білий з чорними латками.
До читача
Можливо, ця книжка закінчилася не так, як ви очікували. Проте життя не женеться за подіями, і багато чого з тих часів, які я описую, збереглося незмінним, як в Урожі, так і у світі. Наприклад, добрі люди лишаються добрими, а злі — злими, якщо між ними є стіна. Те саме стосується і чужих. Вони приходять і відходять чужими.
