ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Шелестiло над головою вiття, спрагло дихала з пiвдня гаряча юга, падали долу чимось попсованi дочасно пожовклi грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, пiд нею, либонь, часто зупинялися орачi та женцi, вiшали на неї торби, вiдпочивали в густiй тiнi, а цього лiта — пастухи, бо земля толокувала.
Марко теж кочував разом iз тiнню — то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночi гибiв з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животi, вiн боявся захворiти й сконати отуто пiд грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злiстю й образою за оце собаче сидiння, мав його за посмiх над собою. Тi, хто проходили мимо, стьобали батурами просто так, знiчев'я. Вiн не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв'язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й вiдгадав, що душа в цьому тiлi телiпається маленька й крихка.
Першi днi до грушки часто лiтало двоє дроздiв (мабуть, суха гiллячка бiля вершка була їхнiм улюбленим сiдлиськом), а тодi перестали.
Щодалi менше й менше тинялося в полi туркiв та татар — вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординцi коней випасали аж ген пiд лiсом, а тодi табуни щезли, й звiдти, мабуть, їх погнали ще далi.
Зрiдка неподалiк проїжджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох бокiв шкiряними мiшками турки — водовози, доправляли в табiр чисту криничну воду з виярка лiвобiчного. Один, маленький i кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулiв i бiг, щоб тусонути його пiд боки або хвицнути пугою по обличчю, — нiкчемний сам, втiшався чужою мукою, беззахиснiстю i страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби кривi й чорнi, вiн ощиряв їх, неначе збирався вкусити. Iнодi набирав у жменю води й бризкав Марковi в обличчя, але напитися не дав жодного разу. I обiрвав з його пояса ложку в шкiряному чохлику. Марковi не так було шкода ложки, як самого себе, бо дужче згнiтила думка, що вона йому вже не знадобиться.
Марка палила спрага — пити йому давали раз на день, та й то не завжди, вiн бачив, як крапала з мiшкiв на сухоземлю холодна вода, i мiзки йому обсипало жаром. Там, пiд грушею, дивлячись на вiльних дроздiв, на заховане в густiй кронi бiля стовбура маленьке гнiздечко, думав про те, що нещасливий випадок, слiпа круговерть долi за один день перемiнили все його життя, поламали, розчавили, з вiльного чоловiка обернули на раба. Чого було їхати на хутiр до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й їдь далi, на Черкаси, на той бiк — нiчого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжi, далi викопав би грошi й поїхав кудись на Київщину чи Чернiгiвщину. Поставив би хату, накупив би худоби… Найкраща дiвка пiшла б на той статок…
Думка про щастя, яке тримав у руках i втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок i втiк. А так — куди втечеш? Ноги ламає пiвпудовий тягар, а довкола — ворожий стан.
Головний турецький табiр розташувався нижче по долинi, ближче до дороги, — в березовому лiску й доокiл нього. Там стояли велетенськi намети i юрмився люд, метушилися пiшi та кiннi турки.
Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до того наметового мiстечка. Його поставили перед очi вiзиря. Там зустрiв Мурашка. Ледве впiзнав його — людська подоба, шкура та костi, живий шкелет; обличчя — жовте, запалi щоки позаростали щетиною, опукле чоло — пооране зморшками, а над чолом, у рiзнi боки — мичка сiрого, як осiння тирса, волосся, сивина спалила його за кiлька днiв. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на арканi, як Марка, навiть руки мав вiльнi. Ногайця, щойно пiдвели до великого, як попiвська хата, намету, двоє туркiв ухопили за руки, третiй приставив до спини ножа, ще двоє стали попереду з голими шаблями, хоч бiля вiзирових нiг лежали два велетенськi чорнi пси, що розiрвали б на шмаття, якби вiн зробив хоч порух у бiк їхнього володаря. Вiзир — маленький сухенький турок з кучерявою бородою — тiльки й запитав, скiльки козакiв прийшло у Ладижин. Марко сказав, i тодi Мурашко пiдвiв голову, подивився на нього гострим, як турецький нiж, поглядом. Марковi похололо в животi й застрибали в думцi якiсь слова, котрi довго не мiг зiбрати докупи."Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут". Не спам'ятався, як зiрвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гiркота, змора, злiсть. На того ж Мурашка, за котрим полiз по линвi. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волi. Вiн згубив їх усiх. Може б, султан i не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не знає, що содiяв Мурашко. Треба сказати вiзировi.
Проте не сказав. Слова застряли в горлi, мисль пхала їх назад, пiдказувала, що може накликати на свою голову ще бiльше лихо.
Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотiв одкривати таємниць оборони, а також таємниць гетьманського та стрiлецького вiйська."Прийшов своєю волею, — казав, — на зраду мене не пiдiб'є нiхто". Вiн iшов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанiв гнiв, дiйти якоїсь угоди, не до кiнця лихої для ладижинцiв, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Вiн боронився далi. Султан i вiзир волiли бачити в полковниковi" язика", в кращому випадку — свого вивiдача, а не воїна, який почесне склав зброю. Його та двадцятеро iнших козакiв, що прийшли з ним, тримали як аманатiв — заложникiв Ладижина, й перший же султанiв гнiв, ще одна невдача пiд стiнами могли впасти на них катiвським мечем. Мурашко знову сiв не в той човен. Викидаючись з фортецi, не мислив себе рабом, а тiльки полоненим, який за законами вiйни буде обмiняний; сподiвався зробити щось для ладижинцiв i пiдносився в думках над ними. Рятувався сам, а їм хотiв полегшити муки. Тепер двадцятеро його козакiв сидять у сирицi (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волi (воля пiд рушничним дулом), а на нiч вкидають у погрiб на хуторищi. На його голову посипалися найчорнiшi погрози. Мурашкова душа розчахнулася, вiн прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому чаду не виповiв жодної таємницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа — паша, двiчi посилав гiнця, щоб завернув назад, двiчi зустрiчали полковника сухим гарчанням чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд не послав, ще й наказав стяти голови всiм аманатам та виставити їх на списах перед валом.
До Марка пiдбiгло троє туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумiв, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так — торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав, пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита, збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати. I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Ногаєць побачив просто перед собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з — пiд збритих брiв. Й iнший ощир — синiх, конвульсивно стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову Мурашка.
