ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила — невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по головi. Ногаєць тiпнувся, випорснув з катiвських рук, рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по — своєму, по — басурманськи.
Зненацька серед десяткiв хижих облич Ногаєць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздвоєною бородою й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi простелилися двi чорно — зеленi борозни.
— Я син… полковника… дадуть великий викуп… Грошi… Таляри, в мене є таляри. Багато золотих талярiв… Слугуватиму до гроба… Пане товмач, таляри…
I вже коли стратив рештки надiї й завив по — вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак.
— Де в тебе таляри?
Ногаєць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував.
— У Скарбницi… у Вiйськовiй Скарбницi… Закопанi на островi, — забелькотiв.
Товмач махнув рукою: тi грошi — все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфiр.
Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що її покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про неї. Була вона нинi для нього як сонце в хмарах осiнньої пори. Килiяна — то останнi днi волi, не знаної нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й вiн прийде до неї. Лаврiн продереться до своєї любовi крiзь пекло. Вони спiзнають щастя… А вiн… О боже, порятуй, подай сили… За що вiн гине отут?!
Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув: бог його не чує, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити… Все це — в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.
— Пане товмачу… Дiвчина… Ти ще не бачив такої… Ось тут, за горою… На хуторi в лiсi. Гарнiшої нема на свiтi. То сонце… То мак у полi…
Де бралися такi слова, чиєю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр?
Товмач нахмурив рiденькi чорно — рудi брови. Щось йому свiдчило, що невiрний цього разу каже правду.
— Мислиш, що тебе порятує брехня? — Приступив ближче. — Пройдеш через усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик… Випечемо залiзом очi… Молитимеш о смертi, а її не буде. Лiпше помри зараз…
— Не брешу я. Ми їхали на весiлля. — Ногаєць стояв на колiнах, обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. — Товариш мiй хотiв женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода.
— Весняна вода не буває чистою.
А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всi беї лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати гороб'яче колiно добродiйника.
Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за кожної нагоди. Над тим, що любить поспати та поїсти, над його не вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим — своїм i султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, — кепкувати з нього… Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi, спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна. Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки й з жахом та огидою зрозумiв, що то — людська голова. Звичайно, вiн не боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив силяхуара — агу [10]та двох татарських беїв, вони захлиналися зо смiху, але вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi добуде собi збройне красуню. Вiн приховає її в обозi й покаже пiзнiше, коли всi наберуть собi вдосталь полонянок.
На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть. Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки. Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир!
Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та владно:
— Кяфiр знає великi таємницi. Їх треба витягти з нього. Одведiть назад.
Турки поволокли Марка на пагорб.
* * *
Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв, не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комариної трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi.
Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад.
Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все її було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся. Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було. Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз — двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку — довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався.
Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч неї. Пильнував, аби не згубити її, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути її, — ще з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, — i почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу.
Татар було душ десять, їхали один за одним — низькорослi мишастi конi махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг — усi iншi у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася їй по грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею — на iнших конях — довговусий, голий до пояса дядько та хлопець — пiдлiток, жiнка й ще менший хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по двоє бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала, нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами.
