ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiхається.
Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий нiж, пройняв йому груди — й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла на вершечках трава. Вiн рвав її з корiнням, не помiчаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але знав — увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука, як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тiєї стрiльби.
Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла, вказувала шлях — угору, по крутосхилу — тут важче коням, тут може змилити погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впiймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон.
Лаврiн передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi — гнала вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить її Серце билося тiльки для неї, i якщо не знайде Килiяни — воно зупиниться. Неначе в туманi проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром.
Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся — не зпiзнав струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги, побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло — вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а над головою тихо — тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. Її туркiт на мить перенiс його в плавнi — саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевiльного.
Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки були приємнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i перед його дочкою, але вже iнакше — як муж i оборонець. Вiн поспiшав до них.
Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив їх ранiше, мабуть, через те, що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку проїхали лiсом, а тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побоїськом: хто проїхав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк?
Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на травi. Це пройшли не козачi конi: козаки своїх коней кують бодай на переднi ноги. Коли кiнь розкується весною, то й лiто бiгає не кований, але ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських — копита великi, розвитi… Та й чого їхати сюди селянам? Брус їздить возом тим краєм, через гору, по твердоземлi.
Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися турки або татари?
Вiдчуття близької небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi, гiлками — конарами, звiдси до монастирища пролягає довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi. Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось поїхав до монастирища. Тiльки що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв?
У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той її край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi. Цiнькала вгорi синиця — десь тут було її гнiздо, й те цiнькання билося об важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй шаблi.
Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша — якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки.
I враз… Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця зором — бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть Килiяну.
На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо."Рятувати. Стрiлити турка. Й другого… Їх троє… Троє… Слiдiв — шiсть?"
Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i третiй — турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував її другою рукою. Очевидно, був поранений. Третiй — не страшний. А другий…
Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв собi вiри — другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на шиї. Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi своїми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг помiтити — стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле, як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в червоне. Та стрiла вже побувала в чиїхось грудях. Майнула думка — не влучити б у Килiяну."Не влучу", — вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.
Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву, пальцями почував її силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар. Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати, але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потiм — назад, знову вперед i посунувся з коня. Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю — нежива. Його думка мовби розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву, хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту. Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них закарбувався жах.
Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були зв'язанi пiд животом коня сирицею.
Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:
— Вона жива. Турки влили їй щось у рота, щоб не кричала.
Туман сплив з — перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски — двi зради. Обоє розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт.
