ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗
Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина… Вiн не мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував її страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона житиме! Вiн знайшов її!
I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру. Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував її. Та що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як… Марко… Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?..
Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою були спутанi Марковi ноги.
— Злазь, Марку.
Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для давнiшої думки."Туркiв було п'ятеро".
— Мурашкiвцi мене повели силою, — похлинаючись гарячою слиною, забелькотiв Марко. — Заткнули рота… Лаврiн перепинив його.
— Де решта? — показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня, понуро дивився пiд ноги.
— Двох Дорош… Сохiрем, третього окропом… дiд — челядник.
— Як окропом? — запитав Лаврiн, не випускаючи зi своєї руки Килiянинi пальцi. Вони були холоднi, безживнi.
— Нiс бабi на золиво… Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на порiг.
— А Дорош, дiд i баба? — запитав, хоч уже здогадався й так.
— Порубали, — ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi. Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею. Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи порятується. Сподiвався, що Брус зачує наїзд i зустрiне їх кулями. Зброї в нього повна комора, вiн може вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилує вiн Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi.
Вони застали їх удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли їх гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в двiр, стрибали з коней через вiр'є, четверо налетiли на Бруса, що саме виносив iз хлiва гнiй, двоє кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх.
Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й свої конi зачинили в хлiвi, щоб забрати потiм, — туркiв лишилося двоє, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i поїхали. Один он лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси.
Зненацька iнша думка шпигає Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн може й простити його. Адже — звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе хмара, вернуться на хутiр.
Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв їх по — iншому. Бо й сам думав про небезпеку.
— Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати своїх.
Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець — Дорошiв — попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять.
— Косю — косю — косю, — сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, — на ось, — удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змiїв у травi. Лаврiн рвав траву, листя з дерев — жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвiяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби немає нiкого. Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка.
* * *
Султан сидiв на конi, дивився, як його вої грабують мiсто. Снiжно — бiлий тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили мiтки — значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами.
Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку, платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, їх, пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi берiз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси — одбирав: кращих — в Адрiанополь, гiрших — в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська пiна о камiнь.
Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрiєву, але вiдшукати його не змогли. Двоє мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали на допитi, що Анастас перевдягнувся в. селянське вбрання i видовбав собi схрон у валу. Поїхали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрiєва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi.
Од мiста прискакав хан, пiд'їхав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали за звичаєм, поцiлувалися. Вiзир пов'язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснiв од тої милостi, був похмурий, злий. Його гнiвило, що султан наказав рубати бранцiв, у Бахчисараї давно не мали нових рабiв, а хто не знає, що новi раби — найкращi, ще не зiпсованi, не хитрi, сильнi. Задля цього й пiшов у похiд, а не заради честолюбних султанових замiрiв.
— Яничарськi шаблi вже обпилися кровi, — показав вiн рукою на гору закривавлених голiв. — Воїни степу просять султана впустити їх у мiсто.
Мустафа зiтхнув, розвiв руками: падишах твердий у своїх повелiннях, до того ж вiн зараз гнiвний. Хан дивився на вiзиря невiдпорним поглядом, в його змружсних очах свiтилися хижi вогники. Вiзир вагався, кований i гнутий за довгi роки розум йому пiдказував: хановим проханням, легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранцiв всi вельможi в Едiрне i особисто вiн, вiзир, заьжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й iншого разу не пiдняти орди в похiд, вiдiпреться мором, голодом, падежем коней — знайде якусь одмову. Орда — це вiтер, а вiтру в покорi не втримаєш. Вiн воює в цих степах не перший рiк, й здебiльшого татарськими шаблями. А не пiдуть вони з ним, султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив iти до падишаха.
