БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечатися було марно, ми, звісна річ, з усім погоджувались. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – казав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо пороху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...
– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...
—Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.
—НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.
—Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, метафізичну різницю між гандонами й пиздоболами.
—Так точно! – додав для чогось я.
Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дискусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.
– Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз, – кричав він, – на случай газової атаки.
І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитинстві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...
Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним словом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухонний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж таки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний будиночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки
для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.
Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, наче медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечаються. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.
Мені виразно не подобається вся ця ситуація, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»
Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих трусиках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.
—Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши мене. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.
—Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгальтер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.
—Не дивись на мене, – каже Кет.
—Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.
—Це ще чого?
—Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...
—Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюстгальтер.
Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгальтер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечиках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене прийшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принаймні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».
—Малий, ти що там, заснув?
—Тут заснеш... Це що, кодовий замок?
—Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...
Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого
навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.
Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.
—Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.
—Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...
—А?.. – чую я з-за дверей.
—Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.
—Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.
—Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою...
—І що? – питає Кет.
—І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...
—Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію...
Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.
—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?
—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.
Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.
Певно, мала помічає мій здивований погляд:
—Чо витріщився? Це антистатік!
—Як-як? – ще дужче дивуюся я.
—Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює вона. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.
—Ну й ну... – кажу я й киваю головою.
—А тепер, – просить мала, ~- порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.
—Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.
—Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.
Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.