БЖД - Ушкалов Сашко (читать книги без .txt) 📗
Я прокидаюся від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були
такі сумні й стрьомні очі... – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити...»
Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта... на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано шеісоте ю Іпе їгеаккпош', але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись зі свого надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче, що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило
всесвітнім потопом, разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість Всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода... Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський... мені нема чого йому сказати, окрім як... вельмишановний папо, я радий, що ви люб'язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками...
До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене ввесь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі... Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв'язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то... але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, що має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.
– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.
Але шкряботіння все одно не вщухає...
– Мяудзедуне, іди на хєр! – починаю злитися я. – Кожна людина має конституційне правоспокійно поригати!
З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б...
—А, це ти, Кет...
—Я, я... А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.
—Привид з енциклопедичним словником Брокгауза-Євфрона... – мелю я перше, що спадає на гадку...
—Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям...
Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить, каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка... Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо нам вони відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її... Чорт... Коротше, я не мав цього казати й нетреба нічого думати... Я її люблю, люблю її, тіпа, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І, знаєте, я в принципі зовсім не здивуюсь.
якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, не зважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.
З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши головою двері й випавши назовні, відразу ж натикаюся на ніжки Кет.
– Привіт, ви гарні... – кажу я їм, а сам думаю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок,тільки не дивися, Баз!»
Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни... Власне, я добре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома... Часом Кет кличе мене до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює... Але... Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому... доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському монаху... Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином наближалися до бога, наближалися, розумієте, без жодного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?
—Що пив? – питає мене Кет і простягає активоване вугілля зі склянкою води.
—Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт...
—На біса?
—Хотів уявити себе літаком, піднятися в небо й розбитися...
—Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки нате, щоб долетіти до клозету...
—Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дау-ном?
—Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі платонічному...
– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по...Договорити я не встигаю, бо вона натискає
пальцями мені на скули й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити склянкою води. Жменя вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав... Несподівано мене знов починає трусити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, наче спальна білизна у вагонах нашої сратої залізниці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету...
Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підбитий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.
«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стояти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спробуй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдається, проте вже наступної миті в моїх очах раптом
темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Добре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – колишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньому, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був водієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка захоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кивали й дякували небу, що батько Рулерта був не збірником педалей на заводі, а матінка не працювала десь на хімії...
